.png)
.png)
Долі Симоненка і Стуса – двох Василів, народжених у січні, – а заразом їхні помисли, прагнення та ідеали наче доводять: їм обом боліла Україна – тим великим, неперебутнім болем, якого нікому не під силу втамувати. Кожному з цих двох поетів нелегко було в житті навіть із самим собою. Обоє не вміли миритися з найменшою несправедливістю. Обоє боролися. Обоє полягли в тій боротьбі – хоч і кожний по-різному. Обом народження у січні (на Різдво за старим стилем) ніби обіцяло щасливе життя, але жоден його не отримав. Зате кожен і досі світить у пам’ять свого народу, як провідна Віфлеємська зірка. І цього, мабуть, не так уже й мало.
Вони – з одного покоління. Різниця в роках народження – мізерна (Симоненко народився в 1935, а Стус у 1938). Обоє походять із бідних родин, а тому з самого малечку добре знають усьому ціну. Симоненкове дитинство минуло в курній сільській хаті, сім’ю рано покинув батько. Батьки Стуса, рятуючись від примусової колективізації, утікають із рідної Вінниччини на Донбас, улаштовуються працювати на завод. Обидві родини постійно борються зі злиднями, які часто перемагають. Обидва Василі рано дорослішають – шкільним урокам віддають куди більше своєї уваги, ніж хлоп’ячим розвагам. Вочевидь, обоє розуміють, що освіта – то єдина стежка, яка може вивести їх із бідного, безпросвітного, приреченого існування. Тому їхні дитячі портрети, написані сучасниками, багато в чому схожі – зосередженість, серйозність і смуток, який уже жив на дні очей.
Закінчивши школу з медалями, Василі здобувають вищу освіту. Обоє освоюють гуманітарний фах – Стус навчається на історико-філологічному, Симоненко – на журналістському факультеті. У вишівських коридорах якраз блукають свіжі протяги хрущовської відлиги. Молодь починала розправляти крила назустріч свіжому вітрові. Як Симоненко, так і Стус повірили у відлигу. Розвінчування культу Сталіна, реабілітація репресованих, загальний дух свободи вселили в їхні серця надію, яка не тільки обманула, а ще й загартувала, приготувала до майбутньої боротьби за свою Україну.
Навесні 1960 Василь Симоненко вступає до щойно організованого Клубу творчої молоді. Завдання Клубу – розбудова оновленої України. Серед учасників новоствореної спільноти – Іван Світличний, Алла Горська, Євген Сверстюк, а також і Василь Стус – скоро чи не всіх їх змелють жорна тоталітарної машини, яка замовкла тільки на короткий час. Симоненко разом із Горською розшукують місця поховань тих, кого розстріляли в тридцятих. Знаходять Биківню. Намагаються надати справі якнайбільшого розголосу. Симоненко вимагає, щоб місцям поховань надали статусу національних меморіалів. Вимоги залишаються без жодної відповіді – проте вони почуті тими, “ким слід”. Симоненко опиняється в зоні особливої зацікавленості “відповідних органів”. Жити йому залишається рік.
У вересні 1965, після прем’єри фільму Параджанова “Тіні забутих предків”, Василь Стус бере участь у першому відкритому громадсько-політичному протесті проти ув’язнень української інтелігенції. Його відраховують із аспірантури – ніби натякають, що краще б йому замовкнути. Стус не замовкає. Він затято критикує радянський лад, протестує проти хвилі арештів. Він, мабуть, інакше не вміє. Він навряд чи зручний і комфортний навіть для самого себе. Подейкують, що совєцькі психіатри навіть поставили йому діагноз “патологічна чесність”, а серед однодумців його називали "людиною без шкіри".
Симоненко теж виявляє схожі “симптоми”, пишучи в щоденнику: “Земля вже двадцять восьмий раз несе мене навколо Сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного і доброго. Зате навчився я пити горілку, смердіти тютюном, навчився мовчати і бути обережним, коли слід кричати. І найстрашніше – навчився бути нещирим. Брехня – мабуть, моя професія” (Василь Симоненко, “Окрайці думок”). Скромний, прямий, критичний до себе – аж до самоїдства. Іван Дзюба завважує, що Симоненко ніколи не бував задоволеним собою. “Симоненко говорив безкомпромісно, всі проблеми вилущував чітко, у нього була виняткова ясність думки, повна зрілість суджень.
Ця ж сама ясність думки й повна зрілість суджень не дають спокійно жити й Василеві Стусу. Його протести проти порушення прав людини, критичні оцінки панівного режиму врешті-решт спричинили перший арешт. До цього Стус ще не був бунтарем. Він був просто чесною людиною. Справжні бунтівні ідеї знайдуть його на тюремних нарах – аби зробити Василя ще безкомпроміснішим, ще незручнішим, ще нещаднішим – передусім до самого себе. Терзання плоті неабияк вивищують дух, дають змогу по-справжньому піднестися над усім суєтним, каже Біблія, – та ще й на таку несказанну висоту, куди рідко яка птиця долітає:
Симоненкові не судилося досягти таких високих просвітлень, оскільки доля відміряла йому значно коротшу життєву стежку. Він помер у 28 років. Симоненкова смерть (та, власне, як і Стусова) досі обростає міфами, здогадами та плітками. За офіційною версією, поет помер від раку нирок. Проте є свідчення, які кидають тінь на цю версію.
Симоненко наче передчував свою смерть. У 1955 він написав вірша:
Не докорю ніколи і нікому,
Хіба на себе інколи позлюсь,
Що в двадцять літ в моєму серці втома,
Що в тридцять – смерті в очі подивлюсь.
Моє життя – розтрощене корито,
І світ для мене – каторга і кліть…
Так краще в тридцять повністю згоріти,
Ніж до півсотні помаленьку тліть.
Стус же віддавав Симоненкові належне: “…На голос Симоненка, найбільшого шістдесятника із шістдесятників, поспішала молодь. Час поспішав так само…”
Сам же Василь Симоненко передбачив свою поетичну місію майже так само точно, як і свою смерть: “Я розумію, що поет з мене такий собі. Але бувають і гірші. Такі, як я, теж необхідні для літератури. Ми своїми кволими думками угноїмо ґрунт, на якому виросте гігант. Прийдешній Тарас або Франко. Жду його, як віруючий пришестя Христового. Вірю, що мені пощастить почути радісну осанну на честь його приходу. Хай тільки не зневажає він нас, маленьких чорноробів поезії. Він виросте з нас…” (Василь Симоненко, “Окрайці думок”).
Здається, Симоненко прекрасно усвідомлював свою місію. А головне – у нього таки насправді була місія: пробудити в народові віру у цей самий народ.
Де зараз ви, кати мого народу, де сила ваша, велич ваша де?
На тихі зорі і на ясні води Вже злоба ваша чорна не впаде.
Народ росте, і множиться, і діє Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє Його жорстока й лагідна душа.
Народ мій є, народ мій завжди буде, Ніщо не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди, і орди завойовників-заброд
Ви, байстрюки катів осатанілих, не забувайте, виродки, ніде: -
Народ мій є! В його гарячих жилах Козацька кров пульсує і гуде!
(Василь Симоненко)
Василеві Стусу до крапки ще далеко. Попереду – терниста стежка нескінченних осягань. Оскільки до “паперової” роботи його після ув’язнення не допускають, працює на заводах і фабриках, чесно заробляючи на хліб для себе й родини. Одначе Стус уже не може бути просто робітником – увечері повертатися додому, вечеряти, бавитися з сином, а вранці з легким серцем знову прямувати на роботу. У ньому вже посіяне зерно бунту. У 1979 Стус стає членом гельсинської групи захисту прав людини. Навесні 1980 його знову арештовують.
Вирок – десять років примусових робіт і п’ять років заслання – Стусові винесли не за дії, а власне, за думки.
Усі тоталітарні режими сповідують одні й ті самі принципи, усі використовують майже однакові прийоми боротьби з непокорою. Усі бояться не скільки дії, стільки справжньої вільної думки. “Конституція ставила за завдання побудувати комуністичне суспільство. Таким чином, іншій категорії людей (націоналістам та будь-яким інакомислячим) приписувалася могила”, – пише Левко Лук’яненко.
Уже в мордовських таборах Стус зробить спробу відмовитися від радянського громадянства, звернувшись до Верховної Ради СРСР із відповідною заявою: “…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – значить бути рабом…” Кривавий молох відмовить і в цьому – йому не звикати робити неможливі речі…
Табірні наглядачі знищили збірку, у якій було понад триста віршів. Його відправляють у карцер за те, що читав, обпершись ліктем на нари, і цим самим порушував табірний режим. Йому майже не дають бачитися з рідними, ба навіть листуватися з ними. “Пишите по-русски, так быстрее дойдет”, – радять Стусові. Він продовжує писати українською й навіть ухитряється передати декілька віршів на волю. Чи то ці вірші, що потрапили за кордон, чи то розмови про присудження Василеві Стусу Нобелівської премії, чи й те й інше заразом остаточно затягнули петлю на шиї поета.
У ніч із третього на четверте вересня 1985 року Стус помер. Можливо, від переохолодження, адже температура в камері, де він перебував останній час рідко піднімалася вище п’ятнадцяти градусів. Можливо, від удару нарами. Табірний лікар написав звичну в таких випадках “ішемічну хворобу серця”. Усупереч проханню дружини, рідним не дозволили бути присутніми на похороні. Жодних особистих речей не віддали. Перепоховати прах чоловіка й батька теж не дозволили – ув’язнений мав залишатися в місцях позбавлення волі навіть після смерті, аж до закінчення призначеного судом терміну…
Як і Симоненко, Стус передчував свою долю: “Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас…” (“З таборового зошита”). Проте йому таки вистачило життя, аби повністю виконати своє призначення – піднятися до таких незвіданих висот, куди жодна птиця не долітає, людський голос не долинає, звідки чутно тільки кроки Бога. Саме там відкриваються таємниці всіх на світі трагічних шукань і споконвічних осяянь і там уже немає страху смерті:
“Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя”.
(Василь Стус)
Наділивши обох Василів талантом, мужністю й непримиренністю, природа, схоже, у жодному випадку не помилилася. Обоє – хай і кожен у різною мірою – виконали свою земну місію. Яскраве тому свідчення – могутній ген усвідомлення себе українцем, який вони посіяли в нащадках.
Справжні велети духу спроможні бути вільними і в невільній державі. Власне, наявність таких людей дозволяє вважати наш народ волелюбним.
Читайте більше про Василя Стуса за посиланнями:
https://osvitoria.media/experience/6-faktiv-pro-stusa-yaki-dovodyat-shho-vin-nadzvychajno-suchasnyj/
Читайте більше про Василя Симоненка за посиланнями:
Comments